Історія давнини

   Історія виховної діяльності сестер василіянок сягає початку минулого століття. На запрошення митрополита Андрея Шептицького монахині приїхали з Яворова, що на Львівщині, започаткували монастир та оселилися у фундаційному будинку, який подарував Олександр Осостович. Вже тоді вони мали неабиякий педагогічний досвід – свого часу викладали різні навчальні предмети при вчительській семінарії в Яворові. Таким чином, кваліфіковані педагоги-монахині заклали добру основу для всієї навчально-педагогічної праці сестер василіянок у Станіславові.

   У цьому будинку, який зводився за постійної підтримки владики Григорія Хомишина, розташувалася школа для дівчат «з правом прилюдности», тобто загальна школа – на сім класів, початкова і гімназія. При монастирі було відкрито Інститут Марії, у якому виховувалися шляхетні панночки, тут був сиротинець, інтернат для дівчат, діяла учительська семінарія і школа ремесел, де учениць навчали агрономічної, бухгалтерської, медичної справи, роботи на пошті, залізниці тощо. З кожним роком охочих тут вчитися ставало щораз більше.

   У липні 1909 року єпископська капітула віддала фундаційний дім у власність монахиням. Отримавши його, вони могли робити дальші кроки з розбудови школи. Будову, що була призначена для школи, закінчено 1912 року. У ній розмістилися одночасно монастир, школа та інститут.

   Разом зі стараннями про відкриття вчительської семінарії проводилася робота із заснування вселюдної школи при монастирі, що служила б як школа вправ для семінарії. З початком 1909-1910 н.р. вона починає свою діяльність.

   Щорічно у вселюдній школі навчалося близько 180-200 учениць. Більшість батьків посилали своїх доньок з морально-патріотичних переконань. За чверть століття понад 3 тисячі учениць закінчили навчання у школі, гімназії та вчительській семінарії.

 

   До викладання залучалися найкращі українські педагоги, які працювали тут як на основній роботі, так і за сумісництвом. Кожен із них був не лише талановитим педагогом, а й авторитетним громадським діячем, що залишив свій помітний слід у культурному житті Станіславівщини. Величезним авторитетом і повагою серед учениць користувався Микола Лепкий – виходець зі знаної священичої родини, брат відомого письменника Богдана Лепкого. Будучи знавцем української старовини, він зумів прищепити в молодих душах інтерес та любов до українських обрядів та звичаїв, усної словесності, народних пісень.

   Учителі відзначалися високим рівнем кваліфікації, національною свідомістю та великою самопосвятою. Серед них Юліан Чайківський, Кость Кисілевський, Лев Рудницький, Андрій Копистянський, Марія Скочдополь, Петро Ростинський, Іван Коцький, Олександр Тисовський, Григорій Тимощук, Микола Пасіка, Стефанія Ситник-Зубрицька, Богдан Бахталовський та інші. Справжньою окрасою цієї славної плеяди педагогів був відомий український композитор, педагог і диригент Ярослав Барнич (автор славнозвісної «Гуцулки Ксені»).

  Усі учениці мали спеціальну форму, головними елементами якої були блузи та спідниці синього кольору, чорний та темно-синій фартух і нарукавники, а також голубі берети з металевою шпилькою у вигляді літери «В».

   Важливою складовою національно- громадського життя була пластова організація, яку у вересні 1922 року заснувала Надія Левицька (дружина професора української гімназії Осипа Левицького). У структурі Українського Пласту вона була зареєстрована як 23 курінь імені Ганни Барвінок.

       При школі діяла Марійська дружина. Учениці мали можливість займатися у різних гуртках, як-от: україністики, природничому, історико- географічному та спортивному.

   1939 та 1946 рр. перекреслили всі плани монахинь, яких доля порозкидала по різних країнах, погнала на Сибір, загнала у глибоке підпілля. Щоб скористатися з будівлі, в яку вкладено стільки праці, треба було чекати довгі 50 років…